GlazNews
У приймальне відділення лікарні увірвалася Катя — молода медсестра з вогненно-рудим волоссям та іскристими очима. Вона явно чимось була схвильована.
— Ганно Павлівно! Він знову тут!
Завідувачка відділення стомлено потерла скроні. Після добового чергування хотілося тільки одного — випити чашку кави в тиші, а тут знову ці хвилюючі історії.
— Хто «він»? — знехотя запитала вона.
— Пес! Той самий! Чорний, з білою плямою на грудях. Уже другий тиждень приходить і сидить біля входу у відділення. Сьогодні з самого ранку не відходить від дверей.
Ганна Павлівна поморщилася. Звісно, це був не перший випадок, коли до лікарні прибивалися безпритульні тварини. Зазвичай їх підгодовували співробітники, але ця історія явно вибивалася зі звичного ряду.
— Гаразд, покажи його.
Вийшовши на вулицю, завідувачка одразу помітила пса. Він сидів на асфальті, витягнувши передні лапи, і нерухомо дивився у вікна другого поверху. Здавалося, ніби він чогось чекав.
— Де він був раніше? — запитала вона.
— Завжди тут, біля входу, — знизала плечима Катя. — Ми із санітарками намагалися його прогнати, але він упертий. Нікуди не йде.
Ганна Павлівна знову подивилася на тварину. Вона, відчувши її погляд, повернула голову. В очах читалася не просто відданість, а якась відчайдушна надія.
— Хто в нас лежить у другому корпусі, у палаті з вікнами сюди?
Катя відкрила планшет.
— Павло Андрійович Логінов. Сімдесят один рік. У важкому стані після інсульту. Рідних немає, у документах тільки номер телефону сусіда.
Завідувачка задумалася. Невже… Чи може бути, що цей пес якось пов’язаний із пацієнтом?
Рішення прийшло саме собою.
— Подзвони сусідові. Дізнайся, чи не був у Павла Андрійовича пес.
Катя набрала номер. За хвилину вона вже слухала плутаний голос літнього чоловіка.
— Так-так, був у нього пес! Рекс. Вірний, як тінь. Павло його з вулиці підібрав, коли той цуценям був, — розповідав сусід. — А коли Павла швидка відвезла, пес кілька днів не знаходив собі місця. Потім раптом зник…
Катя прикрила долонею телефон і прошепотіла:
— Це точно він! Пес знайшов його!
Ганна Павлівна відчула, як по спині пробіг холодок. Скільки ж цей вірний друг блукав вулицями, слідуючи за машиною швидкої допомоги? Як він дізнався, що господар саме в цій будівлі?
Наступного дня пес так само сидів біля дверей. Тоді завідувачка, порушивши правила, відправила Каті негласну вказівку.
— Нехай піднімуть його в палату.
— Але… Це ж лікарня!
— Я знаю, — м’яко посміхнулася Ганна Павлівна. — Але якщо він стільки днів шукав господаря, хіба можна їх розлучати?
Коли співробітники обережно внесли пса в палату, Павло Андрійович усе ще був непритомним. Але варто було тільки покласти Рекса поруч на ліжко, як сталося диво. Пес тихенько заскулив, лизнув тремтячою мордою руку господаря… І тієї ж миті пальці Павла слабо здригнулися.
— Це неймовірно… — прошепотіла Катя.
Через кілька годин він розплющив очі. Лікарів це вразило — прогнози були невтішними, але він прийшов до тями швидше, ніж можна було очікувати. А коли побачив, хто лежить поруч, очі його наповнилися сльозами.
— Рекс… Ти знайшов мене…
Пес вильнув хвостом і ткнувся носом у його долоню.
Після цього Павло Андрійович швидко пішов на поправку. Лікарі тільки хитали головами — такого стрімкого відновлення вони не очікували. Щодня пес піднімався в палату і терпляче лежав поруч, а його господар, гладячи шерсть, ніби насичувався силами.
Через два тижні його виписали. Йдучи, Павло Андрійович міцно потиснув руку Ганні Павлівні:
— Спасибі вам. Не тільки за лікування… а й за те, що не залишили нас одне без одного.
Ганна Павлівна лише посміхнулася.
Відтоді, проходячи повз будівлю лікарні, вона іноді бачила їх удвох: сивого старого з палицею і чорного пса з білою плямою. Вони гуляли алеєю, не поспішаючи, але завжди поруч, пліч-о-пліч.
І щоразу серце її наповнювалося теплим почуттям.
Бо тепер вона точно знала: справжня вірність не знає ні відстаней, ні часу.
