Віта
Його історія — не просто спогад про полон, а жива пам’ять про те, що таке справжня війна, справжня сила і справжня любов.
«Любов — це не померти заради когось, а вижити за будь-яку ціну»: Ці слова батька він чув від тата 24 лютого 2022 року, коли російські війська вже стояли під Черніговом. Тоді вони з батьком стояли на захисті міста — обидва пішли до війська в перший день повномасштабного вторгнення.
У березні в районі Лукашівки Олексій потрапив у оточення. Бій був нерівний. Багато побратимів загинули на його очах. Він сам отримав поранення, добу переховувався, але місцева мешканка видала його окупантам. Так почалися 10 місяців пекла.
«Перші шість днів там я дуже добре пам’ятаю. Спершу мене кинули на підлогу повністю оголеного після спроби зґвалтування. На щастя, цього не сталося – росіянин «передумав». Я лежав і боявся рухатися. Поряд зі мною були трупи двох полонених, з якими мене привезли. Руки були зв’язані подовжувачем. Росіяни зачепили дріт за арматуру і підвісили мене над іншим полоненим, живим…
Нас просто забивали. Кожний раз як останній. Весь час у колонії – це постійний страх без можливості порухатися, поговорити, сісти та навіть спати. Душ – раз на тиждень. Туди йшли в одних трусах – по голих ногах нас били пластиковими палицями з насічками. Від цього з’являлися невеликі на вигляд синці, які потім починали гнити. Шкіра товста, тому прорвати рани не могли. Так почалися набряки, лімфостази, атрофічні виразки. Не можна, щоб на такі ноги потрапляла вода. Тому це було ще те катування…
Я їв туалетний папір, кусочок мила, після якого не знав, як врятувати шлунок, плісняву, палички від віника, протерміновану зубну пасту. У дворику зловив черв’яка, якого залишив у ганчірці, а той дав виводок. Але ситості це не дало. У карцері зловив щура. Закинув його до рота, коли прийшли вертухаї. Щур кусав за язик, слизову. Потім ті пішли – я почав його жувати. Виплюнув тільки зуби… Через голод ти постійно шукаєш можливість щось облизати, все здається їстівним і вже не викликає відрази. Для мене голод був найстрашнішим. Потім холод, далі – відсутність сну, а на останньому місці – побиття
31 грудня 2022 року Олексій повернувся на Батьківщину. Повернувшись додому, він важив на 40 кілограмів менше і став нижчим на 7 сантиметрів — полон буквально «висушив» тіло, але не зміг зламати хребет його особистості.
Олексій не просто вижив — він знайшов у собі сили стати голосом усіх тих, хто досі перебуває в неволі. Його книга «Jingle Bellz» стала шокуючим та водночас надихаючим документом епохи.
А наприкінці 2025 року Олексій став першим лауреатом почесної Премії імені Ігоря Козловського — відзнаки для людей, які понад усе ставлять людську гідність.
Сьогодні Олексій — співзасновник фонду «Ціна свободи», де допомагає родинам захисників та тим, хто, як і він, повернувся з полону. Його шлях — це живий доказ того, що справжня любов до Батьківщини та сім’ї вимірюється не пафосними словами, а надлюдською здатністю вистояти там, де здаються навіть титани.
Дивіться також: Олександр Усик відповів на критику за Різдво 7 січня: «Ми народилися в різних місцях» (ВІДЕО)
