Молодий лікар довго вдивлявся в обличчя своєї покійної дружини і тихо промовив:

— Усе починалося так прекрасно… Ми мріяли про будинок за містом, щоб поруч були ліс і річка. А тепер? Чотири роки щастя — і все.

Петро уникав розмов із колегами про це, особливо з Олексієм, який ще з університету був закоханий в Ольгу.

— Це все через тебе! — дорікнув йому Олексій. — Навіщо ти дозволив їй сісти за кермо? Вона ж тільки отримала права! Не впоралася з поворотом…

— Ти справді вважаєш, що це моя провина? Чи, може, я був за кермом тієї машини, що вилетіла на зустрічну смугу? Не треба скидати все на мене. Я й без того щодня бачу її обличчя перед собою, — відрізав Петро.

Олексій насупився, але сперечатися не став. Він і сам розумів, що Петро не винен. Однак іноді ця стара образа все ж давала про себе знати. Хоча це було зайвим — Петро і так щодня картає себе за те, що сталося.

Зрештою, він вирішив позбутися минулого:

«Потрібно викинути її речі. Навіщо їх зберігати? А комусь вони можуть стати в нагоді», — подумав він.

На вулиці було безлюдно, але біля смітника вже зібралася група безхатьків. Петро підійшов до одного з них:

— Гей, як тебе звати? У мене є для тебе дещо.

Безхатько поглянув на пакет у руках Петра і насторожено запитав:

— Сподіваюся, нічого незаконного? Я не хочу проблем.

— Ні, просто одяг. Може, тобі знадобиться. Не хочу викидати на смітник, раптом комусь ще згодиться, — пояснив Петро.

— А що за речі? — запитав чоловік. — Дивлюся, твій розмір мені підходить.

— Це не мої речі. Це одяг моєї покійної дружини. Я подумав, можливо, комусь вони потрібніші.

Безхатько зітхнув, але взяв пакет:

— Гаразд, спасибі. Хоча взуття мені теж не завадило б.

— Якщо знайду щось, принесу, — пообіцяв Петро і вирушив додому.

Цей день обіцяв бути важким. У завідувача відділення був ювілей, і всіх запросили в ресторан.

— Сьогодні повинні бути всі, хто здатен тримати келих, — жартома заявив Михайло Петрович.

Петру зовсім не хотілося йти, але він розумів: відмовитися не можна.

— Не переймайся, Петре, керівник може допомогти тобі з кар’єрою, — сказав перед виходом Олексій.

— Яка мені кар’єра, коли всередині порожнеча? — тихо відповів Петро, але все ж вирушив на свято.

У банкетній залі лунала жива музика, гості веселилися, але Петро сів подалі від галасливої компанії. Незабаром на сцену вийшла жінка в яскравій сукні й заспівала.

Петро завмер.

— Ні… Це неможливо. Ольга?

Вона була в тій самій сукні, яку він зранку віддав безхатькам. І вона неймовірно нагадувала Ольгу.

Він не встиг підійти, як вона раптово похитнулася і знепритомніла.

— Лікаря! — закричав хтось.

Петро кинувся до неї першим:

— Не хвилюйтеся, я лікар. Все буде добре.

Жінка відкрила очі й тихо прошепотіла:

— Все гаразд, просто слабкість.

Петро допоміг їй піднятися. Він досі не міг повірити, наскільки вона схожа на Ольгу.

— Може, викликати вам таксі? — запропонував він.

— Ні, я впораюся, — відповіла вона. — Але мені потрібно йти, інакше мені не заплатять.

До них підійшов адміністратор:

— Це Надія. Вона раніше співала на вулицях, я взяв її на роботу.

Петро подивився на неї уважніше. У її очах було щось рідне.

Минуло кілька місяців.

Дім Петра, який раніше здавався порожнім, знову наповнився життям. Надія та її син стали частиною його нової сім’ї.

Тепер Петро зрозумів: час рухатися вперед…

Сообщение Лікар збілів, коли побачив в ресторані співачку у сукні покійної дружини: коли він наблизився до неї — красуня зімліла появились сначала на Новини сьогодні на GlazNews.