Віта
Три брати, які віддали своє життя за Україну… Три українські серця, які билися за правду та свою землю до останнього подиху… Альберт, Рувим та Ярослав Павенки — сини пастора Олександра Павенка зі Слов’янська — стали символом того, якою є справжня українська родина: вірною Богові, відданою людям і нескореною перед злом.
У червні 2014 року, коли на Донбас прийшла російська темрява під прапорами «русского міра», Альберта та Рувима викрали бойовики «днр». Їх звинуватили у допомозі українським військовим та мирним мешканцям. Насправді ж їхньою «провиною» були людяність, милосердя та незламна віра.
Разом із двома дияконами церкви братів жорстоко катували. Їх били, допитували, принижували, але навіть у ті страшні хвилини вони молилися та співали християнських пісень. Наступного дня окупанти наказали їм сісти в автомобіль, який потім розстріляли з гранатомета, а тих, хто дивом вижив після вибуху, добивали пострілами впритул… Після звільнення Слов’янська українські військові знайшли братську могилу, у якій, окрім братів Павенків, були поховані ще 14 невинно вбитих людей.
Після загибелі братів Ярослав Павенко став опорою для родини та присвятив себе служінню Україні. Він став військовим капеланом 26-ї артилерійської бригади, підтримував наших воїнів на передовій, молився разом із ними, допомагав вистояти у найважчі моменти війни. 4 лютого 2023 року біля Лиману Ярослав потрапив під обстріл ворожих «Градів». Смертельний осколок пробив бронежилет і влучив у легені. Побратими боролися за його життя до останнього, але дорогою до шпиталю серце капелана зупинилося.
Його останні слова стали символом світлої віри та чистої душі: «Я іду на небо». У нього залишилися дружина та маленька донечка.
Родина Павенків могла залишити Україну ще на початку війни, адже мала можливість виїхати до рідних у США. Але вони залишилися тут — зі своїм народом, серед болю, небезпеки й війни, допомагаючи людям навіть тоді, коли над Слов’янськом висіли прапори окупантів. На похороні третього сина батько сказав, що попри весь біль його віра залишилася непохитною — він продовжить любити Бога, людей та творити добро в пам’ять про своїх дітей.
У червні минає 12 років від дня загибелі Альберта та Рувима Павенків. І поки ми пам’ятаємо їх — вони живуть у молитвах, у нашій боротьбі та у синьо-жовтому прапорі над вільною українською землею. Бо Україну тримають не стіни й не зброя — її тримають такі люди. Вічна пам’ять Героям. Вічна шана родині Павенків. Слава Україні!
Дивіться також: На фронті зупинилося серце бійця, який «рік мріяв про яблуко» у російському полоні
