GlazNews
Раптовий телефонний дзвінок увірвався в ранкову тишу, порушивши спокій спальні. Марина з величезним зусиллям змусила себе розплющити злиплі очі й простягнула руку до приліжкової тумбочки. На екрані висвітилося ім’я «Тітка Зіна». Серце мимоволі стиснулося — адже їхня остання розмова відбулася понад рік тому, під час скандальної сцени на бабусиному дні народження.
— Алло, — прохрипіла вона, прочищаючи горло від нічної сухості.
— Маринко! Заради всього святого, не клади слухавку! — У голосі тітки Зіни прозвучала незвична м’якість. — Я розумію, що між нами були напружені моменти… Але ми з дядьком Петром збираємося відвідати Львів за тиждень. Ти не будеш проти, якщо ми зупинимось у тебе на день-два?
Марина різко сіла, струшуючи головою, щоб остаточно прокинутися. Перед очима миттєво промайнули кадри того давнього конфлікту.
— Коли ти нарешті подумаєш про заміжжя? — гриміла тоді тітка Зіна, не соромлячись гучності. — У твоєму віці я вже виростила двох дітей! А ти все ходиш сама, тільки про кар’єру думаєш. Яка ж ти егоїстична! Бабуся через тебе так і не дочекалася онуків!
— Тітко Зіно, я… — почала було Марина, але замовкла. — Я більше не живу у Львові. Я переїхала.
— Що значить переїхала? Куди? — Голос тітки знову набув командних ноток.
— В Івано-Франківськ. Три місяці тому.
На іншому кінці лінії повисла довга пауза, наповнена німим здивуванням.
— І ти навмисне приховувала це від рідної тітки? — обурилася вона. — А мати знає?
— Звісно, знає, — відповіла Марина, відчуваючи, як усередині підіймається хвиля тривоги. — Просто мені потрібно було почати все заново, з чистого аркуша.
— От як? — протягнула тітка Зіна. — Гаразд, але ми все одно заїдемо. Дядько Петро давно хотів подивитися Івано-Франківськ. І Дімка з Настею, твої двоюрідні, теж хочуть тебе побачити…
— Тітко Зіно, ні! — майже закричала Марина. — У мене ремонт!
— Та який там ремонт! Ми й на підлозі можемо переночувати, — відмахнулася тітка.
— Справді, не треба, — благала Марина. — Я занадто зайнята. І квартира зовсім маленька…
Але тітка вже не слухала, продовжуючи говорити щось дядькові Петрові. З’єднання обірвалося.
Наступні сім днів перетворилися для Марини на безкінечне випробування. Вона постійно думала про характер своєї тітки: якщо та щось вирішила, то жодні перешкоди її не зупинять. Телефон не замовкав від безкінечних дзвінків, але вона методично скидала кожен із них.
А потім сталося найгірше.
Суботнього ранку, о сьомій годині, прийшло повідомлення: «Ми стоїмо під твоїм під’їздом. Спускайся, допоможи з речами.»
Марина оніміла. Вони, мабуть, знайшли її стару адресу у Львові. Її пальці затремтіли, набираючи текст: «Я ж казала – я в Івано-Франківську!»
Відповідь прийшла за хвилину, а слідом пролунав розлючений дзвінок.
— Де ти вештаєшся, безвідповідальна?! Ми вже годину чекаємо під твоєю квартирою! — кричала тітка, вочевидь уже стоячи біля вхідних дверей.
З телефона почулося грюкання — мабуть, тітка справді дісталася до Марининої старої квартири й тепер гамселила у двері.
— Відчиняй негайно! Я чудово знаю, що ти вдома! — донісся з телефона вимогливий голос.
Раптом усі звуки стихли, і Марина почула чужий чоловічий голос:
— Що за нахабство? Яка така Марина? Я вже пів року тут живу!
— Як це живеш? — ошелешено видихнула тітка. — А де ж Марина?
— Вперше чую про якусь Марину. Якщо не припините цей галас, викличу поліцію! — відрізав незнайомець.
Зв’язок обірвався. Марина інстинктивно вимкнула телефон і безвольно впала на ліжко. Її трясло, пульс гучно стукав у скронях. Вона подумки уявила картину: тітка Зіна з величезними валізами стоїть біля чужих дверей, а поруч дядько Петро намагається її якось заспокоїти. Дімка і Настя, скоріше за все, ховаються вбік, збентежені тим, що відбувається…
Телефон вона знову увімкнула лише під вечір. Тридцять шість пропущених викликів від тітки, сімнадцять від матері й десятки повідомлень у месенджерах. Перш за все вона передзвонила мамі.
— Ну і спектакль ти влаштувала, — промовила та зі втомою в голосі. — Тітка Зіна зараз у такій істериці, запевняє всіх, що ти їх спеціально обдурила.
— Мам, я ж попереджала їх не приїжджати, — тихо відповіла Марина. — Ти ж розумієш, як вона на мене… тисне.
Мати тяжко зітхнула:
— Розумію. Але все ж таки вони родина.
— Родина не повинна завдавати болю, — твердо заперечила Марина. — Я більше не хочу чути, яка я «неправильна», що мені пора заміж, народжувати дітей, забути про кар’єру… Я інша, і це нормально.
У слухавці запанувала така глибока тиша, що Марина змогла розчути навіть дихання матері.
— Ти маєш рацію, — несподівано визнала вона. — Я давно хотіла тобі це сказати… Вибач, що не захищала тебе від нападок тітки. Просто… вона старша сестра, і я завжди звикла їй підкорятися. Все життя так: вона командує, а я киваю.
У Марини перехопило горло:
— Дякую, мамо. Ти навіть не уявляєш, як це важливо для мене.
— Знаєш, — голос матері затремтів, — я теж колись мріяла… Хотіла вступити до театрального. Але тітка Зіна заявила, що це «несерйозно», що треба думати про заміжжя. І я вийшла за твого батька у дев’ятнадцять…
— Шкодуєш?
— Ні, що ти! Ти з’явилася — це найважливіше, що сталося в моєму житті. Але іноді задумуюся: а що, якби тоді настояла на своєму? Може, і на сцені б грала, і тебе народила. Не обов’язково ж обирати між усім цим.
Марина усміхнулася крізь сльози:
— Знаєш, мам, ніколи не пізно спробувати. У народному театрі завжди потрібні актори.
— Та ну, у моєму віці…
— А пам’ятаєш, що ти мені казала в дитинстві? «Ніколи не кажи ‘пізно’, кажи ‘пора’.»
Івано-Франківськ зустрів її м’якою осінню. Нова робота в IT-компанії повністю захопила її увагу — вона з захопленням поринула у проєкти, записалася на курси вебдизайну. Вечорами прогулювалася набережною Бистриці, відкриваючи для себе нове місто, яке поступово ставало її домом.
В офісі її вважали дивною: вона не брала участі в колективних перекурах, не пліткувала біля кавомашини, не скаржилася на життя. Натомість годинами засиджувалася за роботою, вивчаючи нові технології, або сиділа в переговорній з навушниками, проходячи онлайн-курси.
— Ти точно як автомат, — якось зауважила Світлана з бухгалтерії. — Тільки робота і нічого більше. Коли ж ти вирішиш просто жити?
Марина лише знизала плечима. Їй було складно пояснити, що саме зараз вона почала відчувати себе по-справжньому живою — без тиску чужих очікувань.
На початку зимового сезону в їхній відділ прибув новий спеціаліст — Гліб. Високий, трохи незграбний, але з теплим поглядом і неймовірним почуттям гумору. Він ніколи не цікавився її сімейним станом, не згадував про необхідність «заспокоїтися». Одного разу він просто залишив на її столі пончик:
— Ти сьогодні пропустила обід. А мозок без глюкози працює гірше звичайного.
Пізніше вони зустрілися в місцевому супермаркеті неподалік дому — з’ясувалося, що живуть у сусідніх під’їздах. Гліб тримав у руках величезний мішок з кормом для котів.
— Троє улюбленців, — злегка ніяковіючи, зізнався він. — Взяв з притулку, не зміг обрати одного.
І Марина, на власне здивування, розповіла йому все: історію з тіткою Зіною, переїзд до Івано-Франківська, страх бути собою. Вони провели до пізньої ночі на лавці у дворі, змерзлі, але сповнені радості від новознайденої близькості, від усвідомлення, що можна вільно говорити й бути почутим.
Поступово їхні вихідні стали спільними. Вони прогулювалися засніженим містом, готували кумедні сніданки, дивилися старі фільми, загорнувшись у плед. Гліб навчав її кататися на сноуборді, а вона його — працювати в графічному редакторі. Обоє вчилися найголовнішому — довіряти одне одному.
Навесні вони поїхали знайомитися з батьками Гліба. Марина хвилювалася — минулий досвід навчив її боятися чужих осудів. Однак мати Гліба просто обняла її й сказала:
— Яка ж ти чарівна. І очі такі розумні. Глібу неймовірно пощастило.
А ввечері, коли вони пили чай на веранді, батько Гліба запитав:
— Чому обрала Івано-Франківськ?
Марина напружилася, але він продовжив:
— Я теж колись усе покинув і переїхав. Це було найкращим рішенням у моєму житті. Іноді потрібно рятувати себе, правда?
Влітку вони одружилися. Без гучних святкувань — просто зареєстрували шлюб у РАЦСі й влаштували пікнік на березі Бистриці разом із найближчими друзями. Мама прилетіла зі Львова, обійняла їх обох:
— Які ж ви щасливі…
Тітка Зіна, звісно, надіслала серію обурених повідомлень: «Навіть на власне весілля рідню не покликала! Зовсім сором втратила! А сукня хоча б біла була? Чи, як зараз модно, у джинсах розписалася?»
Марина не відповіла. На ній і справді були улюблені джинси з авторською вишивкою, яку вона виконала власноруч, біла блузка та вінок із польових квітів. І це здавалося їй ідеальним.
Мама залишилася в Івано-Франківську на тиждень. Одного вечора, влаштувавшись на балконі їхньої з Глібом квартири, вона несподівано заявила:
— Записалася в театральну студію.
— Що?! — Марина ледь не перекинула чай від здивування.
— Так, поки що лише на заняття зі сценічної мови. Але знаєш… ніби крила починають рости.
Вони замовкли, спостерігаючи за заходом сонця над містом.
— А що тітка Зіна? — поцікавилася Марина.
— А я їй нічого не сказала, — мама підморгнула із загадковою усмішкою. — Вчуся бути вільною, як ти.
Восени Марину підвищили — вона стала артдиректоркою в компанії. Тепер у неї була власна команда, власні проєкти, свої успіхи та невдачі. Вона навчилася казати «ні» там, де це потрібно, і відповідати «так» там, де цього вимагало серце.
Гліб завжди підтримував її рішення. Коли її долали сумніви, він просто обіймав і говорив:
— Ти впораєшся. Ти ж у мене неймовірно сильна.
І вона справді справлялася.
У грудні прийшло повідомлення від Насті, двоюрідної сестри: «Знаєш, ти права, що поїхала. Я теж хочу знайти свій шлях. Мама в нестямі — запевняє, що порядні дівчата не обирають режисуру. Але я більше не хочу бути просто ‘порядною’. Хочу бути щасливою.»
Марина усміхнулася й відповіла: «Приїжджай. Тільки тримай це в секреті від тітки — ти сама все вирішиш. До речі, у мене якраз вільний диван.»
Настя прибула за тиждень — із рюкзаком, наповненим страхами та надіями. Вони довго розмовляли тієї ночі — про мрії, про право бути собою, про те, що сім’я — це не тільки ті, хто тебе виховав, а й ті, хто допомагає тобі зростати.
— Знаєш, — зізналася Настя перед сном, — раніше я вважала тебе егоїсткою. А тепер розумію — ти просто смілива.
Навесні Марина дізналася про свою вагітність. Це сталося саме собою, без чітких планів. Просто настав час.
Тітка Зіна якимось чином дізналася про новину — мабуть, через спільних знайомих. Подзвонила після двох років мовчання:
— Нарешті почала жити правильно! — урочисто заявила вона. — А я ж попереджала — головний сенс жінки…
Марина м’яко перервала її:
— Тітко Зіно, я не стала «жити правильно». Я просто живу. І народжуватиму не тому, що так заведено, а тому що саме цього хочу. Виховуватиму так, як вважаю за потрібне.
— Як ти смієш… — почала було тітка.
— Смію, — твердо відповіла Марина. — І знаєте що? Я вам вдячна.
— За що це? — опішила тітка.
— За те, що показали приклад того, ким не варто бути. Кожен ваш докір робив мене сильнішою. Кожне осудження зміцнювало мою впевненість у власному виборі. Дякую вам за це.
І відключила зв’язок.
Тепер вечорами вони з Глібом сидять на балконі, попивають чай і будують плани. Про подорожі, про майбутню дитячу кімнату, про те, як будуть вчити свою дитину бути собою.
Мама навідується щомісяця — вона грає в народному театрі й буквально сяє від радості. Настя вступила на режисерський факультет і створює короткометражні фільми. А тітка Зіна… Що ж, у кожного своя доля.
Іноді потрібно вирушити далеко, щоб зрозуміти, хто ти є. Іноді доводиться розірвати старі зв’язки, щоб створити нові, справжні. А інколи просто треба дозволити собі бути собою, навіть якщо це комусь не подобається.
Марина часто згадує ту дівчину, яка два роки тому покинула рідне місто, уникаючи чужих очікувань. Якою ж вона була наляканою, розгубленою. Якби можна було звернутися до неї з майбутнього, вона б сказала:
«Тримайся, мала. Все буде чудово. Краще, ніж ти можеш уявити.»
А потім вона гладить свій уже помітно округлий живіт і шепоче:
— А тебе, маленький, ніхто ніколи не змушуватиме бути «правильним». Обіцяю.
